Дивізія “Галичина” – що потрібно пам’ятати? – Експансія
Експансія

Дивізія “Галичина” – що потрібно пам’ятати?

28 квітня кожного року українці відзначають річницю створення дивізії “Галичина”. Ця тема традиційно викликає багато емоцій, дискусій, і обросла стереотипами і штампами з усіх боків. Хочеться навести деякі важливі факти, про які часто не згадують, для розуміння того, чим була Дивізія:

1. Дивізія “Галичина” ніколи і ніким не була засуджена

Ні дивізія “Галичина” як структура, ні індивідуально її бійці ніколи не були засуджені за які-небудь злочини під час війни, будь-то вбивства чи катування мирного населення, насильство чи жорстокість, злочини проти людяності чи інші військові злочини. Дивізійники не здійснювали розстрілів в Бабиному Яру, не спалювали польских сіл, не вбивали мирних жителів і не брали участь в каральних операціях. Всі ці спекуляції потрібно відкидати, адже є пропаганда, а є юридичні факти.

На Нюрнбергзькому трибуналі СРСР не зміг надати ніяких доказів проти “Галичини”. Після війни, в 50-х роках, а потім і в 80-х Дивізію і кожного з її бійців перевіряли кілька робочих груп в складі ООН, британського уряду, німецької влади, канадської державної комісії Дешена, єврейських організацій. Всі висунуті проти Дивізії звинувачення рано чи пізно розпадались. В найгіршому випадку в реальних злочинах були задіяні етнічні українці з інших німецьких підрозділів (поліцейських чи каральних) – але ніколи не бійці Дивізії. Це і не дивно, адже “Галичина” була фронтовою армійською, а не поліцейською структурою.

2. Хто створював Дивізію?

Хоча дивізія і була заснована розпорядженням німецького командування – реально вона створювалась тими, кого б ми назвали верхівкою тогочасного українського суспільства.

Безпосереднім організатором Дивізії був учений і громадський діяч, очільник Українського Центрального Комітету  Володимир Кубійович. Ідею створення Дивізії підтримав митрополит Андрей Шептицький, який казав: “Майже немає ціни, яку не треба було б дати за створення української армії”, а також архиєпископ Йосип Сліпий. Українська інтелігенція – вчителі і священники – брали участь в залученні молоді в ряди Дивізії, а Греко-католицька церква організувала відділ душепастирства – воєнних капеланів.

З яких причин українська інтелектуальна еліта вирішила підтримати таку ініціативу? Відповідає Володимир Кубійович:

“Ми живемо в час найжорстокішої війни, в якій немає милосердя, в якій цінується лише сила, в першій мірі фізична. Ми високо стоїмо морально, але фізичної сили нам бракує, і з цієї причини ми є об’єктом, а не суб’єктом у теперішніх подіях. Щоб поправити наші шанси, нашою задушевною мрією є створити власну збройну силу, і в цьому напрямі йдуть найрізнорідніші спроби від вибуху війни. …

Холодний розум і тверезий життєвий і політичний реалізм, піддержаний досвідом трьох років, каже нам бачити дійсність такою, якою вона є, а не розмальовувати її яскравими чи то темними фарбами, залежно від нашого настрою. …

Ми є за творення Дивізії, бо цього вимагає український інтерес. Наші користі такі:

1) ми включені в боротьбу з большевизмом не як безіменні;
2) ми входимо на політичну арену, хоча і в скромній формі, а навіть на європейську, на світову;
3) ми рятуємо себе фізично, ми творимо зв’язок армії;
4) це може бути точка виходу для дальших плянів;
5) лише в цей спосіб можемо творити під проводом українських старшин військову школу для української молоді.

Ця школа дасть здисциплінованість, послух, одвертість, чесність, прямолінійність, почуття відповідальности і інші вояцькі чесноти.

Наша боротьба з Москвою набере офіційних форм. … “

Досвід визвольних змагань 1917-1920 рр. показав, що без добре вишколеної професійної армії неможливо створити незалежну державу. Отже, для боротьби з головним ворогом – Москвою, українці погодились створити свій національний військовий підрозділ в рядах чужої армії – як колись Українські Січові Стрільці в рядах Австрійської імперії .

Цікавий факт – в переговорах з німцями Володимир Кубійович наполягав, щоб створювана Дивізія була всеукраїнською. На жаль, цю ідею не вдалось відстояти, Дивізія організовувалась лише на Галичині, і Кубійович з жалем пише, що “наша суспільність готова і ставиться позитивно до формування Дивізії, хоча її регіональний характер зменшує значення цього акту.

3. Масовий прояв українського народу

Факт, який неможливо відкинути: в легально створену військову структуру українці (в першу чергу молодь) пішли масово – заявки на вступ до дивізії «Галичина» подало близько вісімдесяти тисяч добровольців.

Хто це були? В лави дивізії зголошувалась ті, кого прийнято називати “цвіт нації”.

Це була 17-18 літня молодь – студенти, учні старших класів (відомі випадки, коли на пункти вербування приходили ледь не цілими групами).

Це була творча інтелігенція, в тому числі поети (Богдан Бора, Микола Верес, Микола Угрин-Безгрішний), артисти Львівського оперного театру (Володимир Карпяк, Орест Сліпенький), музиканти і композитори.

Також до лав вступила велика кількість колишніх офіцерів УГА та армії УНР, в тому числі з Східної Україн, а також члени різноманітних українських організацій – від ОУН до Пласту.

Цікаво почитати рапорт деякого доктора Фредерика про поїздку до Львова – документ, який був знайдений в архіві канцелярії  Альфреда Розенберга, міністра окупованих територій. В ньому зокрема йдеться про те, яку підтримку Дивізії надавали прості українці (і як це перегукується з сьогоденням)

Цей бідний і геть зубожілий народ, жертвуючи дуже дрібні суми, за кілька тижнів зібрав для українських СС 2 500 000 злотих (125 000 рейхсмарок) Свідчення воістину гідної подиву громадської солідарності. Українець – це хоробрий борець переповнений люто ненависті до більшовизму“.

Якою ж була мотивація українців воювати на стороні Німеччини?

З вересня 1939 до липня 1941 радянські війська влаштовували безчинства в Галичині – колективізація, переслідування Церкви, сотні тисяч насильно вивезених, масові розстріли. Пам’ятаючи це, українці вступали в “Галичину” не за німців, а в першу чергу – на захист України від повернення Москви. За що воювали українці в рядах Дивізії? Це виражено в дивізійних маршах і піснях:

МАРШ ДИВІЗІЇ ГАЛИЧИНА

Рам’я в рам’я, мов хвиль прибій,
вкраїнський вояк без вагання йде:
за славний рід, за нарід свій,
за землю, віру й все йому святе.

Лунає спів — свободи клич,
на вітрі лопотить вже стяг,
ідуть стрільці палкі, тверді,
ідуть стрільці на бій, на змаг.

Їх тисячі — добірні всі, —
мета їх — вільна Вітчина!
Іде в похід народу цвіт —
Дивізія «Галичина».

Палає гнів огнем в серцях,
на поле бою думка бистро мчить;
ворожа кров окропить шлях, —
хто жити хоче, мусить побідить.

У ряд ставай за рідний край,
солодша смерть ніж брязк кайдан!
Хай гине гад — московський кат —
комуна — вольности обман!

І наче грім, як хмаролім,
проб’є луна — ввесь Кремль до дна:
іде в похід на дикий схід
Дивізія «Галичина».

ДИВІЗІЄ, ГЕЙ РІДНА МАТИ

Дивізіє, гей, рідна мати,
Новітня Січ ти є для нас.
І треба, треба теє знати,
Чого від нас бажає час!

Москва лютує в Україні –
Руйнує, палить все кругом,
Ридають діти на руїні,
Сумує Київ і Дніпро.

Комуна, нащадки гуннів,
Лиш муки й смерть готують нам.
Кобзар порвав останні струни,
Ще лиже ката свій же хам.

Дивізіє, зростай вже в силі
І будь безсмертна у боях.
Згадай Шевченкову могилу –
Не знайде в тобі місце страх!

Ти сонцем будеш Україні,
Дощем весняним. Стрільче, знай::
Жени ворожі чорні тіні!
Хай сяє в щасті рідний край.

Дивізіє, гей, рідна мати,
Новітня Січ ти є для нас.
І треба, треба теє знати,
Чого від нас жадає час.

4. Продовження української військової традиції

В чому особливість “Галичини” – це було перше з часів УНР повноцінне українське структурне військове формування – хоча і в чужій армії.  Дивізія складалась з трьох гренадерських полків, артилерійського полку, протитанкового, зенітного, саперного батальйонів. Вона мала свою спеціальну систему відзнак, а також національну ідентифікацію – нарукавний щиток з галицьким левом і трьома коронами.

Термін навчання вояків тривав майже рік, а оснащена Дивізія була найкращими зразками німецької зброї – на відміну від радянської тактики “1 гвинтівка на трьох”. Перед своїм шляхом на фронт дивізія «Галичина» була не “гарматним м’ясом”, а добре вишколеною та озброєною частиною.

Цікавий факт –  “Галичина” була єдиною з дивізій, котра відстояла право мати своїх священників – в інших національних підрозділах Ваффен-СС цього не допускалось. Своєю службою в рядах Дивізії греко-католицькі священики нівелювали німецьку пропаганду серед українського особового складу і берегли його національний та релігійний дух.

Під кінець війни на короткий час дивізійники добились того, до чого прагнули з самого початку: оголосили про формування Української Національної Армії (УНА). Дивізія СС “Галичина” була перейменована на “Першу Українську Дивізію УНА”. Інші українські добровольчі формування в складі різних німецьких частин були об’єднані в “Другу Українську Дивізію УНА”. Командувачем Української Національної Армії став генерал Павло Шандрук.

Була складена присяга, яка починалась словами: “Я присягаю Господу Богу на Святому Євангелії та Хресті, що, не дбаючи про своє здоров’я, завжди і всюди буду боротися зі зброєю в руках під українським національним прапором за мій народ та мою Батьківщину – Україну.

5. Після війни

Окремої уваги заслуговує діяльність дивізійників в післявоєнний період. Після падіння Рейху керівництво Дивізії прийняло рішення перейти на територію, зайняту британською армією, і здатись в полон. Бійці були відправлені в табір для військовополонених в італійському регіоні Ріміні, де перебували до 47 року.

Чим же вони займались в полоні? Оскільки серед бійців було багато представників творчої інтелігенції – вони розгорнули активну національно-культурну діяльність. Зокрема, організували театр, хор, оркестри і спілку бандуристів. Видавали свою пресу: щоденник “Життя в таборі”, періодичні видання “Батьківщина”, “Юнацький Зрив”, літературно-мистецькі й науково-популярні журнали: «Наш Шлях» і «Гроно», створили спортивні гуртки, літературний клуб, читальню “Просвіти” та інші культурні гуртки, відкрили школи та курси, спілки вчителів та художників.

Схоже, це типова українська традиція: в будь-якій незрозумілій ситуації – еміграція, заслання, табори – організовуй “Просвіту”, випускай часопис, збирай гурток бандуристів.

Після Ріміні бійці Дивізії були відправлені до Британії, а звідти розселилися до Канади, США, Аргентини та інших країн. Всюди, де б вони не були, дивізійники створювали свої організації і займались активним розвитком національно-культурного життя в діаспорі, видавали книжки, журнали, підтримували українську справу всіма своїми силами.

Більшість бійців дожили до похилого віку і померли, оточені повагою, як ветерани-фронтовики Другої Світової війни.

Ветерани дивізії “Галичина” і президент США Дуайт Ейзенхауер на відкритті пам’ятника Тарасу Шевченку, Вашингтон, 1964

То чим була Дивізія “Галичина” ?

Довгий час після закінчення Другої світової війни бійці “Галичини” вважались добровольцями і патріотами, які пішли на фронт за покликом свого серця для боротьби за незалежність України. Те, що вони виступили на стороні гітлерівського режиму, який програв і був засуджений, не вважалось суттєвим, адже в першу чергу оцінювався мотив українців, і той факт, що вони не брали участь в злочинах німців.

Це була українська військова структура, створена силами українського народу і української інтелігенції, в яку пішов цвіт української молоді. Вони воювали на фронті проти більшовицької Росії,  і ніколи не вчиняли злочинів проти мирного населення.

І лише згодом пропаганда зі сторони Росії, та і з сторони Заходу теж, заставила навіть патріотичних українців соромитись Дивізії, не згадувати про неї, чи навіть засуджувати її. Маніпуляції і страх бути звинуваченим в “фашизмі” не давали можливості адекватно оцінити історичну реальність. Але якщо переступити через цю стіну нав’язаних стереотипів, то стає зрозуміло, що Дивізія “Галичина” – не ганебна, а достойна сторінка такої непростої української історії і визвольного руху.

Молоді 17-літні хлопці, які пішли воювати за покликом серця. Хтось з них загинув, хтось пройшов радянський полон, хтось боровся в еміграції. Вони робили те, що могли, в жахливій м’ясорубці 20 століття, і вийшли з неї достойно, без крові мирних людей на руках. І як після цього можна їх соромитись чи засуджувати?

Друзям з-під Бродів

Останніх сторінок історії
Ви не читали в тишині;
Ви їх писали в ратній оргії
Своєю кров’ю під рапсодії
Гармат і дзявкання броні.

Останні сторінки історії –
Це ваш, залізом зритий шлях,
Покритий хламом бутафорії,
Де в кожній вирві й кожній колії
Вітчизни син орлом поляг.

Останні сторінки історії –
Це ви в атаці і огні,
Як молоді і буйні борвії,
На волошково-синім обрії
У золотому стремені.

Останні сторінки історії
Писали ви, жреці без ряс,
Огненним шрамом траєкторії
Для тих, що проти тлі – Московії
До бою стануть після вас.

Дивізійник Богдан Бора, 1956, Ріміні, Італія. 

Підписуйтесь на нас в Телеграмі - https://t.me/expansia